«Скрізь бачу караули… Їжі не вистачає.» Ґарет Джоунз

      «Значна частина совєтської металургії – це промисловість, що виготовляє колючий дріт» Ришард Капусцінський

      «Джеймсова свіча стала потужною символічною молитвою» (З газети «День»)

«Горить свічечка – живе пам’ять»

Вже чимало написано літературних творів, журналістських текстів, монографій, дослідницьких праць, присвячених темі Голодомору. Спалено незліченну кількість свічечок та лампадок на підвіконнях, могилах, меморіалах, проведено силу-силенну віч, днів-пам’яті, поминальних заходів, літургій. Було знесено до Небес тисячі щирих молитов, як за душі жертв, так і винуватців трагедії, катів.

Знято багатенько хороших, якісних кінострічок, які допомагають нам чіткіше уявити, наочно переконатись в масштабах біди. Споруджуються монументи, освячуються меморіальні дошки, сакральні пам’ятки по цілій країні й поза її межами в знак солідарності й співчуття тим, до кого це лихо постукало в двері в лиці держави-імперії, держави-грабіжника, держави-ката.

Здавалось, що з кожним роком з часу визнання світовою спільнотою геноциду українського народу, з часу розсекречення архівів й активного дослідження історичного явища, його публічного обговорення актуальність для пересічного українця мала б зменшуватись. Чим більше про щось говорити – тим швидше воно надокучає.

Але це насправді не так. Можемо з меншим інтересом і шаною згадувати Голодомор протягом року, але з настанням передзимових холодів, з перетворенням неба на свинцево-сіру стелю, починаємо навіть до кінця неусвідомлено, спонтанно виявляти співчуття душам земляків, родичів, яких «скосив» голод та жваву зацікавленість нашою прикрою минувшиною.

«Ґарет Джоунз – Голодомор – Відповідальність»

«І тільки той прожив немарно, хто злу ішов наперекір» І.Муратов

Значна заслуга в тому, що намагання антиукраїнських сил приховати, применшити, неправильно витлумачити історію, відбілити чи то пак виправдати Сталіна та його соратників не зазнають особливих успіхів саме завдяки сумлінному здійсненню своїх професійних обов’язків журналістів, іноземних зокрема. Працівники ЗМІ, які робили спроби об’єктивного висвітлення подій в СРСР початку тридцятих, йшли на великий ризик, кидали виклик системі, чітко усвідомлюючи, що до нічого доброго це не призведе.

Трагедія журналіста в тому, що він є солдатом. Так було колись, так є зараз, так буде й далі.

Раніш причини жорстоких війн у Європі були просто жалюгідними: образа честі монарха, елементарна суперечка, амбіції правителів, бажання щось приховати за пилом, що здіймався над полем битви або навпаки – викрити, вивести із затінку суспільного життя.

Час йшов, колесо історії й еволюції суспільства набирало обертів, змінювались пріоритети: поступово кровопролиття в часі прогресу ставало неефективним методом ведення боротьби без паралельної підтримки з інформаційного фронту. Журналісти ставали своєрідними солдатами.

Чим привабливі й навіть в дечому романтичні образи таких феноменальних постатей в світовій журналістиці як Ґарет Джоунс, Джеймс Мейс, Ришард Капусцінський, Волтер Кронкайт та інші? Та, мабуть, тим, що ці «акули пера» у своїй роботі керувались принципом моралі й правди, честі й людської гідності, а не прямого прислужництва владі, опозиції чи певним бізнесовим кланам. Ці люди не хотіли слави, визнання, грошей, вони бажали своєю працею принести користь людству, працюючи, наскільки це було можливо, незалежно, відтворюючи в текстах об’єктивно картини суворої дійсності.

Натрапити на сліди роботи Ґарета Джоунса на днях вдалось зовсім випадково. Пан Петро Часто, редактор найстарішого українського тижневика «Свобода», який вже сто двадцять років (!) регулярно виходить у світ в США, під час зустрічі із студентами факультету журналістики Львівського університету сказав, що його газета мала колосальну перевагу над пресою в Україні радянської доби. Діаспорний ЗМІ міг писати будь-що: йому не перешкоджала  тотальна цензура, яка панувала тоді в інформаційному просторі на Батьківщині. Тому «Свобода» сміливо писала про голод.

Звернувшись до електронного архіву часопису знаходжу невеличку замітку «Через що голод?», написану на основі матеріалів, зібраних «спеціяльним кореспондентом лондонського денника «Таймс», котрий недавно їздив по країні совітів…». Публікація містилась в числі сто вісімдесят чотири за вівторок десяте серпня тисяча дев’ятсот тридцять третього року.

Матеріал починався із розповіді про те, що дослідники, попри потужну завісу цензури, врешті встановили й довели факт голоду в країні, що «тече медом і молоком». Наступним завданням буде з’ясування причин дефіциту хліба.

Далі йдеться про те, що пан Джоунз (імені не зазначено, але з контексту можна зрозуміти, що йдеться саме про нього і про його мандри Україною), подорожуючи країною більшовиків, відмітив жахливий стан промисловості й злиденність робітників, але, за його словами, ситуація із сільським господарством і умовами життя селян  куди-гірша.

 Пряма мова пана Ґарета із газети: «Всюди, з піль, фабрик і промислових заводів,  маси робітників, загнаних у розпуку голодом і злиднями, творять мандрівні орди, що шукають якогось невідомого місця, яке могло б їм дати найнеобхідніші до життя річи». Про ситуацію на селі: «…тих, що вміли добре господарити, переслідувано, вислано на роботи або в лісові табори на півночі, масакровано або зовсім нищено.» «Того роду господарка, каже кореспондент «Таймса», викликує голод, якого Росія ще не бачила. Бувало, що большевики розстрілювали цілими селами селян за занедбування засіву; але як могли селяни засіяти збіже, котре вони з голоду з’їли?».

Ґарет Джоунз за характером був людиною досить м’якою, добродушною й співчутливою водночас відважною й рішучою. Ще навчаючись на другому курсі, читав про нього статті, з яких склав для себе його портрет як журналіста: тоді він мені нагадав репортера Неда Мелоуна - героя серіалу «Загублений світ», знятого за мотивами однойменного роману Артура Конан Дойля.

Відвага Джоунза полягала у рішенні перетнути кордон СРСР з метою вивчити, що ж насправді коїться в цій державі попри заборону Сталіна впускати на свою територію «випадкових» журналістів. Для радянської влади британський журналіст був особливо небезпечною персоною, оскільки вона хотіла всіляко приховати спочатку сам факт голоду, а вже потім, коли все стало явним, його справжні причини.

Уряд розгорнув спеціальну інформаційну кампанію, метою якої було показати світові, що в країні всі ситі, хліба вдосталь. Репортерів із Заходу возили у спеціально підготовані для подібних акцій села, де показово їм демонстрували для камер ситих, добре вдягнених селян, які збирали збіжжя. І гості з Європи, яких добряче частували під час схожих візитів, спростовували інформацію про голод в Радянському Союзі для видань своїх країн.

         Тим паче всіляко заперечував масовий голод і Волтер Дюранті, кореспондент московського бюро «Нью-Йорк Таймс», який був підкуплений владою. Власкор американської газети у своїх публікація всіляко намагався оминати навіть термін «колективізація», вживаючи на його позначення слово «соціалізація».

         Світова спільнота прислухалась би до виступів авторитетного журналіста Джоунса, який здобув визнання ще й завдяки тому, що зумів взяти інтерв’ю у Муссоліні та Гітлера. Британець здійснює візит до України в якості приватної особи й жахається від того, що спостерігає. На основі побаченого пише матеріали, які сколихнули світ.

         Та репутацію людини, яка намагалася привернути увагу світової спільноти до всенаціональної української біди, було підірвано. Вже згадуваний Волтер Дюранті, так званий експерт зі справ СРСР, у своєму виступі у «Нью-Йорк Таймс» заперечив штучність голоду та його масовість, глобальність, сказавши, що так, в Україні недоїдають, але не голодують ні в якому разі.

         Намаганням, ризикуючи, здійснити благородну місію – віднайти правду й донести її до читачів, Ґарет Джоунз показав прикладом власної професійної діяльності, що журналістський фах для високоморальних людей. Перо в руках випадкової людини або тієї, яка керується в роботі лишень власною вигодою, наносить непоправної шкоди суспільству. Автор тексту має чітко усвідомлювати й передбачати можливі негативні наслідки публікації його тексту й нести відповідальність за них.

         Капусцінський про Голодомор в Україні

"Пригадаймо собі дату, бо вона важлива: червень 1933. Це один з тих місяців, коли поля й дороги України встелені десятками тисяч трупів людей, померлих від голоду, і зовсім нерідкісними стали випадки, коли обезумілі від голоду жінки , котрі вже не усвідомлювали, що роблять, з'їдали васних дітей. З голоду вмирають , зрештою, на той час не тільки в Україні. Вмирають і на Поволжі, і Сибіру, на Уралі й над Білим морем." – пише у «Імперії» Ришард Капусцінський – один з найвідоміших репортерів світу.

За його словами, паралельно із Голодомором Сталін здійснював ще два масштабних проекти, за якими пильно стежив особисто: руйнування храму Христа Спасителя в Москві, який був сакральним символом всеросійського масштабу, й споруджували який понад сорок років (зруйнували натомість за чотири місяці) та зведення на півночі системи таборів. "У той же час генеральний секретар пильнував за амбітним планом будівництва комплексу таборів - чимале завдання у такій велетенській країні, тим паче, якщо взяти до уваги важкий клімат, величезні транспортні труднощі й відсутність будь-яких будівельних матеріалів..."
         Ришард Капусцінський, вже у 1989 році відсутність ресторанної культури в Радянському Союзі потрактував, як наслідок Голодомору: «Люди їдять тут швидко, рухи в них різкі, заковтують все за хвилину… Я не знаю, наскільки тут діє так глибоко закодований у колективній пам’яті привид голоду, який постійно повертається, підсвідомий страх, що завтра вже не буде чого їсти».

Безперечно найгіршим наслідком терору голодом стала втрата чверті населення України і як наслідок гальмування культурного й економічного поступу нації. Пан Ришард знайшов взаємозв’язок між добре розвиненою системою різноманітних бандитських кланів в СРСР, які контролювали суспільне життя, й подіями тридцятих років: «…у неї («мафії» – авт.) є своє глибоке, трагічне коріння… Перша світова війна, жовтень 1917, потім громадянська війна і масовий голод – в Росії позбавили мільйони дітей батьків та домівок. Ці мільйони сиріт, мільйони безпритульних кружляли дорогами країни, по селах і містах у пошуках їжі й даху над головою. Багато безпритульних жило з крадіжок і грабежів. Із часом частину з них взяли в НКВС, де вони стали інструментами сталінських репресій, а частина перетворилася на фахових злодіїв…».

Ігор Слотюк

“Я погоджуюсь на те, що весь текст цієї статті набуває статусу вільного користування, відмовляючись від усіх прав на текст цієї статті і дозволяючи усім бажаючим використовувати текст цієї статті для будь-якої потреби і в будь-який спосіб, при тому залишаючись автором даного тексту – (Слотюк Ігор, gonzo047@gmail.com, Львів.).”

Горить свічечка - живе пам'ять

«Джеймсова «Свіча у вікні»

стала потужною символічною         

молитвою.» (з газети «День»)

            Ніхто так тонко не може відчути і зрозуміти чужого горя, як дитина. Ще не заплямована часом, досвідом, клопотами, суспільством крихітна людинка, склавши в молитві долоньки, відкривається перед Господом, наче розгорнута книга, болісно переживає й співчуває тому, в кого лихо, тому, хто перетнув з важкими стражданнями і муками передчасно оту межу життя та смерті.

            Виставка малюнків дітлахів з Полтавщини, присвячена чи не найбільшому горю нашого народу – Голодоморові, що організована у центрі Львова, думаю, не може не зворушити навіть найтвердішу людину. Роботи юних художників пронизані наскрізь любов’ю до рідного, розумінням біди та безмежним жалем. Школярі краю, який чи не найдужче постраждав від лиходіянь комуни на початку тридцятих, наслухавшись розповідей дідусів та бабусь, зносять через малюнок свої прохання до Неба за мільйонні жертви. І роблять це вони в своїх роботах легко, невимушено і головне щиро, без ні найменшого натяку на політику.

            Часто зараз можемо спостерігати негативні настрої щодо такого масштабного щорічного спомину жертв репресій та Голодомору. Мовляв, це ніщо інше як віктимізація, намагання показати світові, наскільки наш народ є стражденним і стражденнішим від інших націй.

            Ґеллнер Ернест у статті «Чи мають нації пупки?» порівнює модернізм і примордіалізм в рамках політики. Автор модернізм описує як рушій в суспільному розвитку, оскільки течія передбачає абсолютне відкидання всього того, що було досі й пропонує працю «з чистого листка». Тобто публіцист тлумачить, що Естонія стрімко розвинулась й еволюціонувала як держава за рахунок того, що минуле залишила в минулому, керуючись принципом, що було – те загуло.

            Можливо, відомий філософ багато в чому й має рацію, проте його модерністська модель державотворення не підходить для наших вітчизняних реалій. Маємо безперервно аналізувати своє минуле, згадувати темні плями історії, гідно вшановувати тих, хто загинув через амбіції агресорів та їхнє бажання правити світом.

            Радянська Росія хотіла знищити нашу українську народність через фізичне винищення населення, помилково вважаючи, що таким чином зробить собі колонію з покірних малоросів, які механічно вироблятимуть все необхідне продовольство для того, щоб Сталін через війну захопив світ. Та не сталось, як гадалось: людину можна вбити, а пам’ять та історію стерти нереально.

            Щоб подібних лих на траплялось в майбутньому, потрібно нам знати й пам’ятати про те, що було в минулому. Раз на рік пом’янути молитвою та співчуттям жертв геноциду  - для нас це не коштує абсолютно нічого, а для цих душ – це рятунок та, можливо, довгоочікуване відчуття спокою десь там на небі.

            Тішить факт, що Святослав Шевчук освятив в Вашингтоні місце під зведення монументу жертвам Голодомору. Радує те, що майже всі конфесії в Україні офіційно моляться за душу Джеймса Мейса – людини, яка повністю присвятила себе справі дослідження Голодомору та донесення правди до світової спільноти. Гарно, що на стадіоні «Авангард» в Луцьку під час матчу «Дніпро» - «Волинь» на трибунах вивішено банер «Голодомор 1932-33рр. Пам’ятаємо». Приємно, що Маргарет Сіріол Коллі протягом цілого свого життя пропагувала твори свого дядька Ґарета Джонса, що був першим журналістом, який звістив, що голод – штучний, тому й був вбитий  радянською владою в Монголії.

            Подібні речі в сукупності становлять потужну молитву, яку Господь побачить, почує, змилосердиться над мільйонами жертв й милуватиме нас від нещасть в майбутньому.

            Прикро, звичайно, що спостерігаємо факти глуму над загальнонаціональною бідою. Різноманітні публічні виступи й заяви-намагання довести, що голод спричинений посухою, неврожаєм, а кількість жертв завищена. Запоріжжя в списку тих регіонів, які в 1932-33рр. втратили більше ніж двадцять п’ять процентів населення, смертність в порівнянні з 1930-31рр. була вищою в 5-6 разів. І місцеві комуністи величають винуватця цих жертв Сталіна і встановлюють йому пам’ятник, наче якомусь героєві.

            Тому маємо якомога більше говорити про своє минуле й досліджувати його, щоб в громадян формувався своєрідний імунітет до подібних дезінформаційних речей.

            Тішить, що влада Херсону знайшла компроміс з організаторами півфіналу КВН, перенісши захід з суботи на неділю. Але не тішить те, що хтось свідомо чи несвідомо запланував подібну розважальну імпрезу всеукраїнського рівня на день скорботи та трауру…

            …Голодомор – це те, що стосується кожного з нас, як українця, як громадянина, як людини. Знаймо, пам’ятаймо, шануймо!

«На спомин душ свіча горить

Безвинно голодом убитих…

О, скільки втратила Вкраїна,

Що довелось їй пережити.»

(З твору дитини) 

Ришард Капусцінський про Голодомор в Україні

Один з кращих світових журналістів-репортерів про трагедію українського народу. 

"Сталін у цей час сушив собі голову десятками справ. Передовсім керував акцією виморення голодом десяти міьйонів чоловік в Україні. Виморити голодом десять мільйонів людей при тогочасному стані техніки було завданням не з легких. Тоді ще не придумали газових камер, не придумали зброї масового знищення. Факти кажуть, що хід цієї акції був предметом особливого зацікавлення вождя. Сталін був людиною підозріливою, нікому не довіряв, сам читав донесення з України., картав нерозторопних, віддавав нові розпорядження й декрети, а на це, напевно, йшло багато часу й нервів." 

"У той же час генеральний секретар пильнував за амбітним планом будівництва комплексу таборів - чимале завдання у такій велетенській країні, тим паче, якщо взяти до уваги важкий клімат, величезні транспортні труднощі й відсутність будь-яких будівельних матеріалів..." 

"Пригадаймо собі дату, бо вона важлива: червень 1933. Це один з тих місяців, коли поля й дороги України встелені десятками тисяч трупів людей, померлих від голоду, і зовсім нерідкісними стали випадки, коли обезумілі від голоду жінки , котрі вже не усвідомлювали, що роблять, з'їдали васних дітей. З голоду вмирають , зрештою, на той час не тільки в Україні. Вмирають і на Поволжі, і Сибіру, на Уралі й над Білим морем."

"Люди їдять тут швидко, рухи в них різкі,заковтують усе за хвилину. Я кілька разів приходив до барів перший, але завжди виходив останній. Ті, що прийшли після мене, поїли і давно вже пішли. Я не знаю, наскільки тут діє так глибоко закодований у колективній пам'яті привид голоду, який постійно повертається, підсвідомий старх, що, може, завтра вже не буде чого їсти."  

"В Україні десять мільйонів селян гине від голоду. Але померли ще не всі. Чмсленні юрби "куркулів" та інших "ворогів народу" можна було би вислати на Колиму, але каменем спотикання став транспорт. У Владівосток веде тільки одна залізнична лінія, лише кілька кораблів курсує звідти до порту в Магадан. Саме цим шляхом, 25 років без перерви, триває перевезення живих людських скелетів з усієї Імперії до Магадана."

к20 Капусцінський Р.Імперія. - К.: Темпора, 2012.